пишу вірші)

велоспорт, музика, вірші

рок, рэп, класика

різні

фантастика, містика

немає

У світі жорстокому і
неминучом,
де кожен до зла уже дуже приручений -
я так люблю твої очі і губи,
що ведуть мене прямо до згуби.

Мені не потрібно нічого
зайвого,
і зайвих людей мені теж не треба.
тільки б руки - тебе єдиного,
пригортали ніжно до себе.

Люди прямують вулицями,
жоден не посміхнеться.
кожному по-різному по життю ідеться.
кожен пише свій
сценарій,свого нікчемного
життя,
і ми усі прямуємо до
неминучого майбуття.

Ромашки - ніжні,але швидко вмирають.
взагалі,ніжність дуже тендітна
люди часто не тих обирають
і вони дарують їм не ті квіти.

Легко судити,не знаючи правду
але кожен до цього рветься
я б дала вам усім пораду:
Не судіть тих,кому і так важко живеться.

Я пригорнусь до тебе
і ти обіймеш рідно.
Мені взагалі то більше й не треба,
Крім,як прожити з тобою життя своє гідно.
@ Оля Корнієнко

Мы думаем, что жизнь сложна.
Виним судьбу за все потери,
.....но может в нас самих вина ?
Мы сами закрываем двери.
Молчим, когда хотим кричать,
стоим на месте месяцами.
Предпочитаем глупо ждать,
когда мечты придут к нам
сами...
Мы раним тех,кто любит нас
.Хорошего не понимаем.
А,может быть, не жизнь
сложна, а мы ее так
усложняем ?

Одного разу в нашому житті з'являється чужа людина, яку ми підпускаємо до себе ближче, ніж рідних. Спочатку вона б'є в серце, потім в голову, а потім кличе нас політати з нею високо-високо. Все вірно: ми погоджуємося і, забувши про земне тяжіння, про тих, кого залишили там внизу, - безтурботно купаємося в хмарах. Ці миті нашого життя ми помилково вважаємо кращими. Але все хороше рано чи пізно закінчується, і наші "крила", втомившись від нас, навіть не витрачають час на те, щоб повернути нас на землю - вони просто залишають нас прямо посеред хмар, і ми летимо вниз. Ми падаємо. І саме ці миті нашого життя по-справжньому найцінніші. Саме тоді до нас приходить усвідомлення всіх наших кривд, помилок, учинених нами. Саме тоді ми розуміємо цінність, нехай навіть чергових дзвінків рідним і друзям, які ми не робили, захопившись чужою людиною. А вони могли б врятувати нас в цей момент, пом'якшивши падіння. Але нам соромно. Легше розбитися об землю, впавши з шаленої висоти, ніж перебороти в собі сором і подзвонити у важкий момент тим, про кого в світлі хвилини ми й не згадували. І, коли ми, закривши очі, приготувалися до удару, чиїсь дбайливі руки ловлять нас і акуратно ставлять на землю, не давши розбитися. І це вони: наша сім'я, наші друзі. Адже навіть коли ми, забувши про них, літаємо високо-високо в хмарах, вони стежать за нами.
Адже хто, якщо не вони..

Любить одну - не слабость, а награда!
А вы..сбежать всё ищите причины.
Боитесь жизнь прожить с любимой рядом?
Тогда...какие к черту, Вы - Мужчины?!