Самотній скульптор крізь роки,творив із каменя фігури,і з під його умілої руки,могутні народилися скульптури.Та все ж життя було гірке,хоч слава в небеса зносила,кохання жваве і палке,позаду доля залишила.І майстер взяв свій інструмент,умить знайшов матеріал,творив від серця в цей момент,хотів побачить ідеал.Що в сні нераз йому ввижався,вмить появлявся і зникав,щоранку в думці залишався,і він це в камінь вкарбував.Створив він жінку щоб із нею,душевний спокій получить,плекав її немов лілею,та щось нетак вона мовчить.Нема душі,неб'ється серце,немає погляду живого,і очі начд два блакитних скельця,звелись у небо не на нього.Славетний майстер зрозумів,красу створить йому вдалося,лиш вкласти душу не зумів,бо так у світі повелося.Що неможливо збудувать,самому справжнього кохання,потрібно ідеал шукать,щоб справдились усі бажання.